Мій інтернат

Напередодні Нового Року кожна доросла людина теж стає трошки дитиною. В цьому нам допомагають спогади, віра в дива і…місця, де ми виросли.

29 грудня Володимир Кравценюк побував в Княгининівській спеціалізованій школі-інтернаті І-ІІІ ступенів. Це знакове місце, оскільки саме тут він вчився і жив, коли не стало мами. Це і школа, і рідний дім. Вже минуло 13 років з тих пір, коли закінчив навчання і вступив в університет. А потім робота і купа справ. Нарешті доїхав.



На порозі рідної школи зустрів все той же директор – Євгеній Михайлович Возняк. Йдуть роки, але Євгеній Михайлович не міняється. З 1985 року він керує цим інтернатом. «Все та ж саме посмішка і ті ж самі мудрі слова», – каже Володимир Кравценюк про директора інтернату. – Євгеній Михайлович крім того, що глибокий, потужний інтелектуал, ще і сильний, ефективний та мудрий освітній топ-менеджер». Згадує, що директор завжди був вимогливим, але і людяним, терпляче ставився до витівок юнаків. «Пояснював, розказував нам, хоча я б на його місті вже вбив би», – жартує Володимир.

 


Здається, що саме тут я навчився наполегливо йти до мети…

Тим часом вони крокують коридорами інтернату, згадують часи навчання Володимира, його однокласників. Розпитують один одного, хто зараз де, і ким став. Заходять в комп’ютерний клас. Зараз тут сучасні комп’ютери, плазма, гарний ремонт і зручні парти. «В школі я цікавився програмуванням і багато часу проводив в цьому класі. Мені здається, що саме тут я навчився наполегливо йти до мети. Тоді в нас ще були старі комп’ютери, як за царя Гороха, на яких не те що програмувати, а друкувати було неможливо. І от мене відправляють на олімпіаду з програмування. То я тут і ночував. Так мені було цікаво і хотілося перемогти. А ще я тут робив однокласникам реферати. Зараз вже можна про це сказати», – зізнається Володимир Кравценюк.

 

В інтернаті сьогодні є кабінет Духовності. Тут ікони, рушники та свічки. Місце, де батьки, які просто вимушені віддати дитину, бо важко прокормити, обговорюють з дітьми сокровенне та моляться. Сюди може прийти вихованець і побути з Богом наодинці. Гарне і надихаюче місце.

 

В коридорі Володимир зустрічає Наталію Броніславівну, «найстрогішу» виховательку. «А пам’ятаєте, як ви мені віника давали і сварили постійно? Бачте, я Вас добре пам’ятаю!» – не стримується і обіймає виховательку. «Найглибше в пам’яті залишаються ті, хто вимагає і прям аж всі жили витягає з тебе. Коли вчився тут, то бувало думав, щоб скоріш закінчити і не терпіти докорів і вимог вчителів. А зараз розумію, що без них не досягнув би нічого. Низькій всім уклін, хто працює в таких місцях – ваша праця свята!» – дякує Володимир Кравценюк.

 

«Спокою від Володимира не було…»

В коридорі висять картини. Директор Євгеній Михайлович розказує, що виставку організувала племінниця Лисакової Любові Павлівни, заступника директора з навчальної роботи. Ці картини намалювали учасники АТО. «Вони такі яскраві, сповненні життя! А Любові Павлівні передайте дуже теплі вітання. Ох ці двійки і безсонні ночі над англійською. І хто б подумав, що далі буду її вивчати вже в університеті!», – роздивляється картини Володимир Кравценюк і додає, – а йдемте в актову залу…».




 

Зимові свята, то ж зала гарно прикрашена, на сцені – ялинка. «Ось тут я і «зависав»… Було захопився брейк дансом, та й організував гурток для сиріт. Тут тренувалися, танцювали. І пішла слава по селу, що до нас стали приходити і сільські діти, не тільки інтернатовські. Круті часи були!» – згадує Володимир.

Та й взагалі Володимир Кравценюк завзятим був в шкільні часи, постійно щось організовував, ініціював. Людмила Возняк, заступник директора з навчально-виховної роботи, пише в фейсбуці, що вже в шкільні роки Володимир Кравценюк був справжнім лідером шкільного самоврядування.

Спокою від Володимира не було. В позитивному смислі. Постійно щось йому не подобалося, хотілося зробити краще. Він знаходив проблему і сам шукав, як її вирішити, гуртував навколо себе команду.



В Княгининівській спеціалізованій школі-інтернаті навчаються і живуть діти зі всієї Волинської області. Євгеній Михайлович – гарний господарник, тому в інтернаті охайно і затишно, зроблений ремонт. «Ох, які спогади зразу виринули, як зайшов в кімнату! Ніби мені знов 15 років!» – посміхається Володимир Кравценюк. – Друзі часто мене питають, чому звичайних дітей лякають інтернатом, а «надзвичайні» діти, які в інтернаті вчились, постійно про нього говорять, згадують та пам’ятають… Все просто. Інтернат для багатьох – це рідний дім. Місце сили, спокою та першого кохання, сварок, щирих розмов аж до сліз, першого випитого алкоголю, першого поцілунку. Інтернат – це назавжди, бо для більшості сиріт ріднішого місця немає. Надзвичайне місце, надзвичайні Люди і надзвичайна ностальгія».




 

Школо моя Княгининівська, Ти – наче батківська хата…

Проходить багато років, але вихованці не забувають рідний інтернат і, де б не були, шлють теплі вітання і діляться спогадами. Допис Володимира Кравценюка на фейсбуці нагадав кожному своє: Володимир з далекої Америки згадав веселу 42-у кімнату, Наталія Семенюк приходила в інтернат вже з донькою, і багато-багато різних і цікавих спогадів…




Тож дійсно, Княгининівська школа-інтернат – це наче батківська хата. Місце сили, спокою та натхнення.

Щороку в останню суботу січня школа чекає своїх випускників на День зустрічі. Приїжджайте!