«Завдяки добрим людям я тепер бачу світ»: героїчна історія життя 90-річної зв’язкової УПА

«Завдяки добрим людям я тепер бачу світ»: героїчна історія життя 90-річної зв’язкової УПА

Їх життя – це історія нашого народу, героїчні долі тисяч передчасно посивілих, але  не зламаних сталінським режимом молодих людей, які творили історію нашої неньки -України, літопис нашої Незалежності.

Славна представниця Волині – краю, де зародилась і боролась за свою державу  Українська Повстанська Армія – Надія Свирид з села Сильне Ківерцівського району стала зв’язковою і вступила в ряди повстанців в 19 років. Смілива, красива і відважна. Тим часом доля готувала їй все нові випробування: 10 років каторги, знущання, табори, повернення додому. І непростий життєвий хрест: багаторічний догляд за лежачою донькою інвалідом. Проживши достойне життя, майже у 90 років пані Надія втратила зір. Гроші на операцію для повстанки волиняни збирали гуртом, аби жінка знову побачила сонце і Україну, за волю якої боролась. Про долю волинянки розповідає на своїх шпальтах газета “Волинь”.

 

Носила повстанцям грипси, за що отримала 10 років каторги

Надія Свирид уже четвертий рік живе у Тростянці, в будинку престарілих.

«Молодша сестра померла 9 років тому. Я одна осталася. Є рідня – моєї сестри дочка. Але нікому не хочу бути тягарем. Не можу ходити та й серце барахлить. Поки їсти наварю, то так втомлюся, що вже й не хочеться. Ось і надумала сюди в Тростянець переїхати. Тут добре за нами доглядають. Мені вже минуло 90 літ, – розпочинає  пані Надія нашу розмову, – хіба комусь буде цікавим таке довге й сумне життя?»

Ця худенька й жвава жіночка  добре пам’ятає, як радісно наївні поліщуки зустрічали перших совєтів у вересні 1939-го: «Тоді говорили: «Київ буде наш, і наш тепер Дніпро». Але за пару місяців розпочався страшний суд. Комуністи вже весною 1940–го розпочали на Волині репресії – справжніх господарів та патріотів стали вивозити на каторгу».

Після війни, коли прогнали нацистів, кмітливу дівчину, котра добре знала українську мову, взяли на роботу в газету в Цумань. Незабаром Надію Козак відправили до Луцька в обласну друкарню на курси. Там вона ретельно складала буква до букви, щоб не допустити помилки.
«Мені дуже подобалася ця професія. Я успішно закінчила курси й повернулася в Цумань. Головним редактором газети був другий секретар райкому партії Чапський. Жила в селищі на квартирі, але часто пішки через ліс ходила в своє село. До Сильного 10 кілометрів. Тоді зі мною встановили зв’язок українські повстанці. Почала їм допомагати й носила ґрипси. Передавала таємні донесення упівцям», – розповідає пані Надія.

Під час облави в Клубочині енкаведисти вбили повстанця на псевдо Жук, у котрого знайшли списки цуманських підпільників. Серед них було й прізвище Надії. За нею прийшли 12 березня 1946–го. З цього дня розпочалася каторжна дорога протяжністю у тисячі кілометрів й тривалістю 10 років.
«У Цумані вкинули в льох зі щурами. А вони голодні, чую: то за плаття тягнуть, то за ногу. На допитах жорстоко били, все хотіли дізнатися, кому я передавала грипси. Щоб нікого не зрадити, придумала легенду, що записки ховала під сухим дубом. Мене на підводі повезли до того дерева, аби показала, як це робила», – пригадує жіночка.
Через три дні заарештовану відправили в Луцьку тюрму. Дуже швидко відбувся суд: два пункти 54 статті – «Измена родины» і «Пособничество бандитам». Тоді ж довго не розбиралися, аби швидше людину відправити з тюрми, щоб звільнити місце іншим, бо камери були переповнені. І в 19 літ вона отримала 10 років таборів. Навіть толком не розуміла й не здогадувалася, що чекає попереду.

Перший каторжний досвід здобула на Донбасі. Коли вперше потрапили в шахту, то перелякані дівчата кричали не своїм голосом. Думали, що то пекло.

Українки, естонки, латишки працювали на  лісоповалах Сибіру – за націоналізм

Після Донбасу політичних каторжанок повезли на Сибір. Ця жахлива дорога тривала місяць. Ув’язнені настільки охляли, що не всі навіть мали сили, щоб самостійно вийти з вагонів.

Так волинянка потрапила в місто Тайшет Іркутської області, яке «славилося» на весь Союз особливо жорстокими каторжними зонами. Тендітні дівчата валили вікові сосни. Але, пригадує пані Надія, попри жахливі умови, вони не озлобилися, всі були дружні, переживали та допомагали одна одній. Крім українок, на лісоповалі працювали литовки, естонки та латишки – всі засуджені за націоналізм.

«Бувало як заспіваємо, коли повертаємося в табір, то здається й в Україні нас чутно. Навіть конвоїри нічого не казали й не забороняли, – продовжує Надія Омелянівна. – Довелося мені пішки пройти понад 400 кілометрів від Тайшета до Братська – «дорогою смерті». Ще полонені японці під час царської війни 1905 року проклали в тайзі просіку. Цим шляхом гнали каторжан, тільки де більша грязюка, лунала команда: «Ложись!».  Хто не падав, отримував прикладом по голові. Гнали багатотисячний етап. Тільки дивом вдалося вижити. Спали в тайзі, ламали гілля й падали, щоб заснути. До ранку не всі прокидалися. З Братська нас переправили через величезну сибірську річку Ангару й повезли в Монголію».

Від столиці Улан–Батора  жінки-каторжанки прокладали залізницю, щоб вивозити нею в Союз худобу. Умови життя жахливі: влітку — страшенна спека й немає де сховатися, а взимку — шалені вітри, від яких не знайти порятунку.

Завершувала свою «десятирічку» зв’язкова УПА в Тайшеті. Там познайомилася зі своїм чоловіком Іларіоном Свиридом, також репресованим. Він родом із села Немовичі Сарненського району Рівненської області. Після заслання вони обоє ще чотири роки працювали в Іркутській області, щоб заробити грошей.

«Якось так життя складалося, але гріх нарікати, видно, то доля, – каже пані Надія. – У 1959–му народилася моя дочка Галя. Вже до трьох років дівчинка гарно говорила, пісеньки співала, знала молитви. Але дуже часто починала плакати й скаржитися, що болить голова. Ми вирішили повертатися додому на Волинь, думали, що то клімат дитині не підходить. Приїхали в Сильне. З пропискою допоміг двоюрідний брат із Цумані. Але стан здоров’я дочки постійно погіршувався. Я її возила до різних лікарів та знахарів. Ніхто не міг встановити точного діагнозу. Тільки в Чернівцях сказали, що в дитини епілепсія. Навіть радили мені здати її в притулок. Чого ж я буду здавати, це ж моя дитина!? В 12 літ Галя зовсім перестала говорити. А якось так страшно впала, що й перестала ходити. Тільки лежала. Ми забрали до нас мою паралізовану свекруху, яка в такому стані прожила півтора року. То в одній кімнаті — чоловікова мати, а в іншій — дочка. Треба одну й другу доглядати. Тоді я зірвала спину й тепер не можу стояти. Моя дочка прожила 49 років. Я і хазяйство тримала, якому також давала раду, бо чоловік помер у 1995–му», -пригадує  непрості роки життя волинянка.

«Віддячити не маю чим, тому щоденно ревно молюся за ваше здоров’я!»

Переживши стільки на своєму віку, Надія Свирид не втратила оптимізму та віри в людську доброту. Навіть коли втратила зір. Гроші збирали всією Волиню.

«Завдяки добрим людям я тепер бачу світ, – усміхається  Надія Свирид. – Віддячити не маю чим, тому щоденно ревно молюся за їх здоров’я!».

 

Слід пам’ятати наші традиції, не забувати. Незодавно в Рожище пройшла військово-патріотична гра “Джура“.



Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Перейти до панелі інструментів